З роками одні події в пам’яті вивищуються над іншими, постають Говерлами і Монбланами над полонинами і кичерами, через історичні панорами переходять племена і народи, і в мерехтінні небесного кіноекрану ти бачиш отой неосяжний космос у сяєві зір і сузір’їв, без якого й себе уявити неможливо. П’єш небесне вино з ковша Великої Ведмедиці, задивившись у зоряне небо, а серед мерехтіння космічного планетарію вловлюєш абриси облич, астральних величин земного походження. Звичайно, це уява грає тобою і з тобою, але це вже – доки й ти не переселився – не перелетів на вічні орбіти. Там десь, яскрава і мінлива, сяє зоря Івана Чендея, запалена ним самим, як ватра далеко в горах. І світить вона магічно, як світила Іванові Палійчуку з повісті Михайла Коцюбинського та з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У сяйві письменницької слави Іван Чендей зустрічав тут, на вулиці Високій, 15, молодого кіногенія Івана Миколайчука, який залишив у альбомі почесних гостей свій автограф. І Сергій Параджанов, із яким Іван Чендей писав сценарій майбутнього світового кіно-шедевру, сидів на веранді з Іваном Чендеєм, і художник Федір Манайло, і ще немала черідка, як любив казати письменник, осяяних примхливою славою артистів, поетів, творчої богеми початку шістдесятих ХХ століття. Мерехтить далека ватра з небес, і не згасає.

Не згасає – і не згасне.